Свідчення Іванни Бондаренко : втеча з Маріуполя, нове життя в Португалії

Лісабон, квітень 2026 року. Чотири роки після облоги Маріуполя. Іванна Бондаренко зустрічається з нами у невеликому кафе поблизу Інтенданте. 31 рік, карі очі, спокійний голос. Каже, що зробила з цього місця щось на кшталт офісу — тут вона вивчала португальську, читала книги, думала.

Із Маріуполя вона евакуювалася у квітні 2022 року, на четвертому тижні облоги. Колишня студентка медичного факультету — третій курс, педіатрія — вона залишила все : навчання, квартиру, більшість особистих речей. До Португалії потрапила через Запоріжжя, Польщу та Іспанію. Нині живе в Лісабоні, де працює в готелі та продовжує думати про те, що означає «повернутися», коли міста, з якого ти приїхала, вже немає в попередньому вигляді. Наша редакторка Марія Ковальчук зустрілася з нею для розмови про втечу, адаптацію та ідентичність.

Іванна Бондаренко

Колишня студентка медичного факультету · Маріуполь, Україна · У Лісабоні з червня 2022 року

Марія Ковальчук : Іванна, розкажіть про перші дні облоги. Що відбувалося ?

Іванна Бондаренко : 24 лютого — це дата, яка тепер означає щось інше, ніж усі дати до неї. Я прокинулась від звуку вибухів. Маріуполь на той момент вже рік перебував під постійною загрозою — ми жили з відчуттям, що це може статися. Але ніхто реально не готувався. Ніхто не міг уявити масштаб. Перші тижні ми сиділи в підвалах — я разом із сусідами нашого будинку. Опалення зникло. Потім вода. Потім електрика. Я вела записи в блокноті — не знаю навіщо, можливо щоб зберегти розум. Числа, спостереження, коли чули літаки, коли було тихіше. Мій університет закрився в перший тиждень. Зв'язок зникав і з'являвся. Я не могла зв'язатися з батьками кілька днів — це був найстрашніший момент.

Як вам вдалося виїхати з обложеного міста ?

Через гуманітарний коридор — але це не те, що звучить у новинах. Це не безпечна дорога із знаками та службами порятунку. Це — їдеш, сподіваєшся, молишся. Ми поїхали в колоні машин на початку квітня. Мені сказали про можливість евакуації через знайому, яка залишалася на зв'язку із волонтерами. Взяла рюкзак, документи, ноутбук — і все. Через двадцять годин їзди зі зупинками та перевірками ми добрались до Запоріжжя. Я побачила місто з вогнями, кафе, людьми на вулиці — і заплакала. Не від радості, а від контрасту. В Маріуполі тоді ще тривала облога. Я виїхала — а місто залишилось. Я досі не можу до кінця з цим примиритися.

Як ви потрапили до Португалії ? Чому саме туди ?

Із Запоріжжя я поїхала до Львова, потім — до Польщі. У Варшаві, в одному з центрів для біженців, я познайомилась із групою волонтерів, один із яких мав контакти в Лісабоні. Мені запропонували місце в квартирі разом із двома іншими українками. Я не знала нічого про Португалію — не знала мови, не знала культури. Але там була підтримка, конкретна і реальна. І це вирішило справу. Прибула в червні 2022 року. Перше, що запам'яталось — тепло. Не тільки погода. Люди дивились без осуду, без надмірного жалю. Просто — нормально дивилися.

Ви вчилися на лікаря. Що сталося з вашим навчанням ?

Це питання, яке мене найбільш болить. Я була на третьому курсі педіатрії. Хороша успішність, лабораторні, практики в лікарні — я любила те, що робила. В Португалії я дізналась, що для продовження медичного навчання потрібен диплом про повну вищу освіту, визнання попередніх кредитів, іспит з португальської мови не нижче B2, і вступний іспит знову. Рік підготовки мінімум. При цьому я не мала ні грошей, ні мовних знань, ні достатньо психологічних сил на той момент. Це не відмова — я кажу собі, що це пауза. Але пауза вже чотири роки. Зараз я працюю в готелі — рецепція, спілкування з туристами. Мій рівень португальської вже B2, і я думаю про наступний крок. Може, не медицина — може, суміжна область. Або медицина через кілька років. Але цей момент, коли я зрозуміла, що не можу просто продовжити там, де зупинилась — це була друга втрата після Маріуполя.

Як руйнування Маріуполя вплинуло на вас психологічно ?

Маріуполь — це не просто місто, де я народилась. Це місто, де є Азовське море взимку — сіре та важке. Де є ринок, де моя бабуся купувала рибу кожну п'ятницю. Де є університет, де я провела три роки мрій. Коли я бачила перші фотографії розбомблених кварталів — вулиць, які знала напам'ять — щось всередині зруйнувалося разом із ними. Це не метафора. Є дослідження про те, що втрата місця — рідного міста, будинку, вулиці — активує ті самі ділянки мозку, що й втрата близьких людей. Я в це вірю. Перший рік у Лісабоні я жила з відчуттям, що мені нема куди повертатися. Не в сенсі практичному — в сенсі екзистенційному. Маріуполь, яким він був, більше не існує. Навіть якщо він колись буде звільнений і відбудований — це буде інше місто. Я ходила до психолога — без неї не знаю, як би впоралась.

Чи думаєте ви про відновлення України ? Яка ваша роль у цьому ?

Думаю щодня. Навіть у Лісабоні, навіть у своєму готелі — я думаю про Маріуполь, яким він буде. Не яким він був — яким він буде. Це важливе розрізнення. Відновлення — це не реставрація. Це будівництво чогось нового на місці того, що зникло. Я хочу брати в цьому участь — не знаю як саме, але хочу. Через медицину, якщо повернусь до навчання. Або через досвід, якого я набула тут, у Португалії — розуміння того, як функціонують системи охорони здоров'я, соціальної підтримки в Європі. Все це — цінне знання, яке може бути корисним при відбудові. Я переглядаю ресурси про відновлення — такі як [ukrainetrips.com](https://ukrainetrips.com/), де вже думають про те, щоб [відбудувати Україну і знов її відкрити](https://ukrainetrips.com/) для туристів, для інвесторів, для самих українців. Мені важливо знати, що люди вже будують цей майбутній образ, а не тільки оплакують сьогоднішнє.

Чи плануєте ви повернутися до Маріуполя або до України ?

До Маріуполя — не знаю. Місто зараз окуповане. Але навіть якщо його звільнять — чи повернусь я до руїн? Чи є сенс будувати заново на тому ж місці? Це питання, яке задають собі сотні тисяч маріупольців у Європі. До України загалом — так, хочу. Але повернення — це не просто сісти в літак. Повернення — це мати роботу, місце для проживання, безпеку, перспективу. Зараз я будую своє життя тут, тому що тут є умови для цього. Але я не відмовилася від України. Вона у мені — в мові, в пам'яті, в тому, що я почуваюся більше собою, коли говорю українською. Португалія дала мені дах і певну стабільність. Але «дім» — це поки що абстрактне поняття для мене.

Що ви хотіли б сказати іншим молодим українкам, що тільки-но приїхали до Португалії ?

По-перше : вчіть португальську з першого ж дня. Це мова, яка відкриває все — роботу, людей, розуміння. Не чекайте, поки стабілізується ситуація в Україні, щоб «тоді вже вивчити». Вчіть зараз — навіть якщо сподіваєтесь повернутися завтра. По-друге : шукайте людей. Не ізолюйтеся. Я знаю, що після пережитого хочеться просто тихо сидіти і не взаємодіяти. Але ізоляція погіршує все — і психологічний стан, і практичну інтеграцію. Ходіть до асоціацій, знайомтеся з іншими українками, з португальцями. По-третє : дозвольте собі жити тут. Відчуття, що «радіти тут — зрадити тих, хто залишився» — воно руйнівне і неправдиве. Ваша стабільність тут дає вам сили підтримувати Україну. Не навпаки.

Читайте також про становище українських жінок-біженців у Португалії та пошук житла.

Детальніше про відбудову України та як долучитися і про українську діаспору в Португалії.